A A A K K K
для людей із порушенням зору
Перегонівська громада
Кіровоградська область, Голованівський район

Історична довідка

Історія села Перегонівка.

Село. Чудове, величне, виблискує своєю красотою на нашій землі. Завітайте в наше село в любу пору року. Яка краса! Стоїть село на мальовничих берегах річки Ятрань, про яку складено багато пісень. Річка протікає по самій середині села і поділяє його на дві рівні частини, які потопають у зелені садів. Село оновлене, є тут і високі будинки, біля кожного — садок. Навколо стеляться розлогі поля.

Таким є село зараз. А чи завжди воно було таким ?

Невелике село з низенькими хатками під солом`яною стріхою належало раніше до Підвисітської волості Уманського повіту, Київської губернії.

Початок заснування села припадає на кінець ХІV століття..

В 1965 році при земельних роботах в селі знайдено чимало предметів давнини і кам`яний хрест, на якому явно видно дату — 1391. Очевидно, що вже у той час з`явилося тут поселення слов`ян - християн.

Про походження його назви є в народі кілька міркувань. Найбільш вірним вважається слідуюче: під час татарських походів ХVI-XVII ст. Через нашу територію проходив так званий “чорний шлях” яким  гнали велику кількість полонених в татарську неволю. За народними переказами річка Ятрань була широкою та глибокою, з крутими скелястими берегами, так , що зручних переходів через неї було мало. В районі теперішнього села було організовано перехід через річку Ятрань, яким переганяли полонених. Звідси й виникла назва села - Перегонівка.

З розвитком торгівельних і господарських зв`язків, під час польського панування почалося значне заселення цієї території.

За народними переказами, одним із перших жителів села був селянин Ісай, який жив на самому березі річки Ятрань. Ця частина села називається -Висайки. На лівому березі господарювали його сини -Митрофан та Малах. Ці частини села називаються Митрофанівкою і Малахівкою.

На початку ХУІІІ століття це поселення перетворилося на велике село, що носило назву Перегонівка.

Довгий час наш край був під владою литовських князів, а в другій половині XVI ст. опинився під зверхністю шляхетської Речі Посполитої. Жорстокість, страшний національний та релігійний гніт змусили селян піднятись на боротьбу з владою гнобителів. Яскравим свідченням протесту жителів села проти унітарної політики польських панів є відкриття в селі в 1760 році православної церкви під назвою “Воздвиженська”. Церква була дерев`яна, п`ятого класу, за нею було закріплено 35 десятин землі.

Наше село входило тоді до земель Уманщини і належало до володінь графа Потоцького. В 1804 році в с.Перегонівка не було жодної вільної людини, за те тут проживало 463 селянина-кріпака чоловічої статі. До 1851р. включно селяни села виконували панщину, працюючи по 5-6 днів на тиждень. В 1852р графиня Потоцька перевела селян на оброк. Але це не полегшало їх становище, бо оброк становив 15 карбованців сріблом на рік. Виплатити таку суму селянам було дуже важко, для тих, хто вчасно не вносив оброку, приміняли різні міри покарання. В 1853 р. випорото різками 4 селян, один із них 20-річний Ільченко Афанасій, не витримавши мук і не маючи можливості розплатитися — повісився.

В 50-х роках ХІХ століття с. Перегонівку разом з іншими селами граф Потоцький продав князю Святополк-Четвертинському.

Страшна кріпосницька експлуатація викликала масовий протест пригнобленого селянства. Внаслідок чого в 1861р було ліквідовано кріпосницьку систему. Після реформи в 1861р с.Перегонівка стало волосним центром , де власників було 2276 осіб. За даними перепису 1897 р. в селі Перегонівка проживали 2665 осіб з них чоловіків — 1259, жінок-1406. В селі числилось 4156 десятин землі, з них поміщику належало 1897дес., церкві-135дес.. селянам 2223дес. Більша частина землі була в руках куркулів, хоч і формально рахувалась власністю селянської общини. Частина селян були змушені відправлятися на заробітки в Херсонську та Подільську губернії, а коли в 1900р. княгиня М.В. Святополк-Четвертинська почала будівництво цукрового заводу — наймалися на роботу. Цей завод згодом став власністю якогось Мазевського, почав працювати в 1902р. Його продуктивність становила 678 пудів цукру в рік. Робочий день становив — 12 годин з низькою оплатою праці, відсутністю техніки безпеки і в дуже важких антисанітарних умовах.

В селі був один водяний млин, один вітряк, один драч, три кузні.

Після придушення революції в 1905-1907рр. Царизм пішов на ліквідацію сільської общини. Куркулі почали за безцінь скуповувати землі бідняків. Частина розорених селян відїзджала шукати щастя в Сибір, Казахстан, інші працювали на куркуля чи наймалися на тяжких умовах на цукрозаводчика. Останній, користуючись великою пропозицією робочих рук різко посилив експлуатацію робітників. І робітники не витримали . Восени 1912р. при підтримці селян під керівництвом бухгалтера Квітніцкого застрайкували. Вони добилися скорочення робочого дня і збільшення заробітньої плати. В 1913 році на заводі працювало 400 робітників.

Культура і побут села в цей час були на дуже низькому рівні. З кінця 1890 -1917 працювала церковно-прихідська школа. Основним предметом в школі був “Закон Божий”. Школа не охоплювала всіх дітей і давала знання достатні щоб розписатися і дещо прочитати. Оплата вчителя була низькою.

Медичного обслуговування не було. Перед Першою світовою війною був відкритий медпункт з фельдшером при цукрозаводі.

Протягом 1918-1919рр наше село було під владою німців, петлюрівців, деніківців, махновців. В 1920 році частини 12 Червоної Армії визволили село.

На початку 20-х років було створено першу сільську раду, головою якої був селянин-бідняк Слюсаренко Павло Трохимович.

В січні 1921 року створено комітет незаможних селян в складі 25 осіб, який очолив Юрченко Петро Спиридонович. Один із членів комітету — Іващенко Іван Митрофанович, який пізніше став провідним інженером заводу “Ленінська кузня” в м.Києві.

В тому ж році при комітеті створено земельну комісію , яка провела націоналізацію і розподіл поміщицьких і куркульських земель між селянами-бідняками.

Цукрозавод до 1924 року орендувався корпусом Г.І.Котовського, а в 1925 році перейшов у власність держави.

Під час Громадянської війни поміщицькі маєтки були зруйновані, а завод з зброєю в руках відстояли робітники. Самооборону заводу очолив Гуменюк Пімон Онисимович( пізніше був народним суддею).

В 1925 році на колишніх поміщицьких землях, що залишились при заводі, організовано цукрокомбінат ім.Карла Маркса. В 1927 році організовані перші товариства спільної обробки земель(ТСОЗИ), в кінці 1929 року на початку 1930р. Основна маса селян почала об`'днуватись в колгоспи. В селі було створено три колгоспи - “Спільна праця”( з 1934 року ім.Кірова), “Нове життя” та колгосп ім.Т.Г.Шевченка. 

Почався рух “передовиків”. Передові ланки збирали по 300-400цнт./га цукрових буряків. За добрий труд багатьох відзначено державними нагородами( в бібліотеці села є списки). В 1932 році розпочали , а в 1934 році ввели в дію під`їздну залізничну колію на 30 км., зв`язавши завод зі станцією Ємилівка.

Завдяки організації шкіл для дорослих, лікбезів, індивідуальної роботи з окремими громадянами і охоплюючи всіх дітей школою, процент неписьменності на 1940- ік становив 3%-4%. Особливу активність у справі проявили вчителі Наталія Петрівна Павлишина і Степан Якович Кузьменко.

Життя в селі розквітало. Колгоспи мали свої клуби, бібліотеки і інші культурні заклади. При заводському клубі працювала стаціонарна установка кіно, але мирне життя перервано війною. В селі боїв не було, а за його околицями мужньо бились проти ворога бійці 6-ї та 12-ї армій(Зелена Брама). Населення допомагало раненим солдатам і оточеним продуктами, одягом, переховували від полону.

Третього серпня 1941 року ворог вступив в село. Окупація тривала до 14-го березня 1944 року. Під час окупації село не було зруйновано, але життя населення стало нестерпним. Наступила чорна ніч. Заборонялося збиратись вдвох, не дозволялось світити світло, не можна ходити вечорами після 20.00. Протягом 1942-1943рр. до Німеччини було вивезено на роботу 300 хлопців та дівчат. Восени 1942 року гестапо та найманці-поліцаї розстріляли біля 50-ти сімей євреїв, а за протидію німецьким фашистам розстріляно 42 жителі села.

Організованого німецького підпілля не було але окремі громадяни чинили опір політиці гітлерівців, мали зв`язок з з партизанськими загонами. Багато з них розстріляно( Куніцький Володимир Ісаєвич, секретар заводу; Білик Віктор Юрійович та ін.)

В після воєнні роки всі три колгоспи швидкими темпами відбудували при допомозі держави своє господарство. В 1950 році колгоспи “Нове життя” та ім. Шевченка об`єдналися в одне господарство, а в 1952 році до них приєднався колгосп імені Кірова. Колгосп почав закуповувати трактори, комбайни та іншу с/г техніку. Перебудовано і добудовано 9 -ть тваринницьких ферм, міжколгоспну ГЕС на р. Ятрань, міжколгоспний відгодівельний пункт на 300 голів ВРХ, клуб на 360 місць.

В радгоспі (від заводу) збудовано велику майстерню, 10 приміщень для тварин, встановлено електростанцію, відкрито ветеринарний пункт , пункт штучного осименіння тварин. Збудовано та введено в дію робітничий клуб на 260 місць, працює медпункт. На території заводу збудовано три складських приміщення, гараж на 50 машин, розширено кагатне поле. На річці я Ятрань збудовано і введено в дію ГЕС потужністю 60 кВт. З 1962 році почала працювати ТЕЦ на 3500кВт.

Для задоволення культурних потреб населення збудовано на території заводу новий театр на 400 місць. В бібліотеках села нараховується 27540 примірників книг, читачів — 4140. В селі є дві постійні кіноустановки та одна пересувна, демонструється кінофільми 5-ть разів на тиждень. При цукрозаводі випускається багатотиражна газета “Ленінським шляхом”. Розширено приміщення лікарні (35 ліжкомісць). При лікарні працювали кабінети — зубопротезний, рентгенкабінет, лабораторія.

За даними перепису населення на території села проживало 5422 особи. Національний склад населення: українців -5036, росіян -258, решта — інші.

В селі працювало три підприємства громадського харчування. В селі є поштове відділення . Село радіофіковано та електрифіковано. В селі працювала школа з виробничим навчанням , середня школа робітничої молоді, філіал заочної середньої школи. В середній школі навчалося 960 учнів. В селі працювали : один дитячий садок, на 60 дітей; троє сезонних та одні постійні ясла. Було два фізкультурних колективи - “Спартак” та “Авангард”.

Один стадіон , чотири спортивних майданчики. В селі працювало добровільне товариство “ДОСААФ” та “Червоного хреста”. На території заводського поселення діє водопровід.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора